“Gazeta Wyborcza” (Польща): Ющенко – «в ульоті», Україна – у замкненому колі
В Україні «депресняк»! І морально зараз багатьом українцям аж ніяк не легше, аніж в часи Леоніда Кучми.
Депресняк! – так популярний київський тижневик «Главред» описав настрій, що наразі панує в Україні. «Депресняк» - це неологізм. Він означає щось між моральним похміллям, апатією і депресією. У переддень четвертої річниці Помаранчевої революції у Києві можна було почути інші епітети для окреслення ситуації: маразм, застій, багно. Нецензурні слова опущу. Такі самі слова я чув із вуст моїх українських знайомих наприкінці урядування попереднього Президента Леоніда Кучми чи напередодні Помаранчевої революції. На жаль – це не єдина схожість із ситуацією, яка була в Україні кілька років тому.
«Криза – це перманентний стан нашої політики», - визнає Андрій Шкіль – депутат Верховної Ради від Блоку Юлії Тимошенко. Але наразі на кризу політичну – війну Президента і Прем’єра – накладається також й економічний занепад.
Металургійні заводи зупиняють роботу печей через погіршення світової кон’юнктури на ринку сталі. А металургія – це локомотив української економіки. У цій галузі працює півмільйона людей, вона забезпечує 27% ВВП. На закордонні інвестиції розраховувати не можна – інвестори зайняті порятунком активів у своїх власних країнах. Тож, Україні загрожує рецесія. Першим її відчув на собі шостий за рейтингом банк в Україні – «Промінвестбанк» – який обслуговує шахти, металургійні заводи та велику промисловість. Інвестори хочуть купити банк за 20% його вартості.
Ясна річ, що першими відгукуються інвестори з Росії. І в цьому немає жодного політичного підтексту. Коли Захід потрапляє в неприємності, Росія залишається для української економіки єдиним порятунком. Це – проста логіка. Нічого дивного в тому, що кожна криза в Україні – це подарунок для Росії. Бо не секрет, що навіть приватний російський бізнес тісно зрісся із владою і в будь-якому разі піддається її впливу.
Україна – ще не банкрут, вона пережила значно серйозніші струси після розпаду СРСР або після російської економічної кризи 1998 року, але протягом чотирьох років не згасала надія, що врешті на Дніпрі житиметься краще. Натомість власна історія України повторюється – в економіці і політиці.
Невідомо, чи відбудуться 14 грудня дострокові вибори в парламент, як цього хоче Президент Віктор Ющенко. Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко твердить, що вибори відбудуться через її труп. І блокує виділення коштів на організацію голосування. Вона повторює, що замість того, щоб витрачати час на виборчу кампанію і втомливе творення нової коаліції, краще швидко створити позапартійний уряд, який допоможе країні у період економічної кризи. Ніхто її не слухає. Адже навіщо брати на себе відповідальність за країну у часи кризи, коли можна на кризі заробити для себе додатковий рейтинг, звалюючи все на уряд і неефективну роботу пані Прем’єра. Нічого не змінюють і застереження Міжнародного валютного фонду про те, що Київ не отримає мільярдних стабілізаційних кредитів для боротьби із кризою, якщо не забезпечить хоча б мінімум порядку в політиці.
«Дострокові вибори – це параноя, - каже мій приятель – відомий київський журналіст Володимир Павлів. – По-перше, насправді вони небагато змінюють. Найбільше, що можуть зробити – це те, що партія Президента Віктора Ющенка «Наша Україна» не увійде до парламенту. По-друге, щоб вибори були визнані дійсними, явка виборців має складати більше 50%. А добре буде, якщо до урн бюлетені вкинуть хоча б 25% виборців. Після останніх колотнеч у верхах, люди ставляться до політики із цілковитою апатією. Це – вже треті парламентські вибори за останні два роки (три роки – прим. пер.). І нічого не змінюється».
Аби дещо збільшити свої шанси на виборах, прихильники Президента не виступають під партійними знаменами «Нашої України», а створюють Блок Ющенка – типову пострадянську партію влади. Можливо, за неї проголосує частина антиросійського електорату Західної України. Напевно, її підтримає номенклатура, бо вона завжди підтримує того, хто зараз при владі. Соціологи стверджують, що максимально вона може здобути 10% голосів. Адже Президент наразі в Україні дещо нагадує царя. Однак сам факт створення президентського блоку доводить, що оточення Ющенка не має жодної орієнтації на політику. Це – повернення до схем 90-х років, які застосовувалися в Росії, Україні, Середній Азії, а колись також і в Польщі наприкінці президентства Леха Валенси.
Сфальсифікований Бандера
Коли проходиш вулицями Києва, складається враження дивної двоїстості. Місто – дедалі більш упорядковане, чисте, доглянуте, відреставроване. Магазини та вулиці – такі, як в інших містах Центрально-Східної Європи. А «Мерседеси» і джипи роз’їжджають у центрі Києва так часто, наче їх тут випускають. До того ж, я ще ніколи не бачив тут стільки західних банків. Їхні відділення блимають кольоровими неоновими вогнями так само, як і в Польщі. Банкомат, кредитна і платіжна картка, мобільний телефон, ноутбук, Wi-Fi вже давно стали предметами основного вжитку. Кав’ярні і ресторани – на кожну кишеню – ломляться від відвідувачів. Одним словом – Європа. Так не було наприкінці 90-х років, коли я почав їздити в Україну. Але щось у цьому не так. Я питаюся у знайомих, що саме. «Розчарування. Адже все мало бути інакше», - пояснює мій приятель Влодек.
У часи президентства Кучми він переїхав до Польщі, отримавши стипендію, бо в Україні не було на що жити. Він говорив собі, що повернеться тоді, як там запанує демократія. І повернувся в 2005 році, та він переживає болісне розчарування.
Щиро кажучи, протягом останніх трьох років я думав, що Влодек несправедливий, адже загалом Україна іде добрим шляхом. Зараз я і сам починаю в цьому сумніватися. Із 1 листопада Влодек – безробітний. Це – один з найбільш досвідчених українських журналістів, він працював у щоденних виданнях, тижневиках, на телевізійних каналах і на «Радіо Свобода». Але власник великого телеканалу вирішив, що краще і дешевше буде прийняти на роботу молодих і завжди готових до виконання завдань, які погано розрізняють журналістику і піар. Це називається «оптимізацією коштів».
Інший відомий київський журналіст Вахтанг Кіпіані має проблеми, бо виявив, що творці телевізійного шоу «Великі українці» вдалися до маніпуляцій, підраховуючи результати. Програма полягала в народному голосуванні за найпопулярнішу історичну постать в Україні. І мала стимулювати дискусії про історію країни. Глядачі голосували за улюблену постать за допомогою SMS. Кіпіані виявив, що коли до фіналу потрапив галицький націоналіст Степан Бандера, творці програми разом із віце-прем’єром і колишнім главою Секретаріату Президента Дмитром Табачником сфальсифікували результати. Бандера врешті опинився на третьому місці за Ярославом Мудрим і київським хірургом радянських часів Миколою Амосовим. «Тут не йдеться про те, хто має перемогти, але про сам факт фальсифікації результатів, - каже Влодек Павлів. - Коли Кіпіані виявив це, його звинуватили в тому, що він був нелояльним до роботодавця. Так у нас все відбувається – більше у журналіста цінується лояльність, ніж чесність».
Ющенко вірить у змову
Так само і з політиками, Президент Ющенко – колись символ чесності і поваги до цінностей в політиці – сьогодні оточив себе людьми, девіз яких: «мета виправдовує засоби». Від Ющенка відійшов колишній глава МЗС Борис Тарасюк – один з найбільш прозахідних політиків в Україні. Покинув Президента колишній глава МВС Юрій Луценко – один з найголовніших провідників Помаранчевої революції. Відійшов від нього і виборчий стратег Ігор Гринів, якому «Наша Україна» завдячує не одним виборчим успіхом. Сьогодні всі вони виступають на боці Прем’єра Тимошенко. «Тепер у Києві не знайдеш жодної серйозної людини, від якої можна ще сподіватись почути щось хороше, хто скаже, що Ющенко має рацію», - каже Павлів.
Влітку популярність Президента впала до 6%. Таких низьких показників не мав навіть ненависний Леонід Кучма.
В оточенні Президента домінують спритні політики із Закарпаття із комсомольським минулим, які об’єднуються навколо глави Секретаріату Президента Віктора Балоги. Він був колись мером мальовничого Мукачева – міста на кордоні України з Угорщиною – потім добре себе зарекомендував на посаді міністра з питань надзвичайних ситуацій. Він – майстер інтриг і закулісних ігор за сфери впливу. Він ефективно переконує Президента, що Прем’єр Тимошенко постійно організовує змови проти нього, що якби не вона, рейтинг Ющенка, напевно, був би вищим і він без проблем міг би трохи більше ніж за рік балотуватися на другий термін на посаду Президента.
«На жаль, Ющенко в це вірить, - каже мені американський знайомий, який багато років аналізує ситуацію в Україні для Державного департаменту та інших установ у Вашингтоні. – Ющенко останнім часом абсолютно «в ульоті». Ненависть до Юлі не дає йому раціонально мислити».
НАТО? Голова Юлі - набагато важливіша
У Києві я чув такі висловлювання від багатьох людей, яких я поважаю. Конфлікт президента Качинського з Прем’єром Туском - це, порівняно з українською війною нагорі, «дитячі пустощі». «Підчас нещодавнього візиту до Києва віце-президента США (Діка – прим. пер.) Чейні, ми тиснули на Ющенка, щоб він втримав коаліцію з Юлею, – каже мій американський знайомий. – Ющенко взагалі не хотів цього слухати. Він казав, що має усунути Юлю від влади за будь-яку ціну. Ми йому пояснювали, що якщо коаліція втримається, то є великі шанси, що наприкінці року Україна отримає запрошення в НАТО. Не було б 100%-ої гарантії, але ми могли б тоді натиснути на французів, щоб вони припинили свої протести. 90%-ва гарантія, що це вдалося б. Наразі такого шансу немає. Замість серйозної розмови про членство в НАТО Ющенко говорив про змови Юлі, які виявилися чистою фантазією.»
Важко повірити, що український Президент, для якого справа вступу до НАТО здавалася політичною метою номер один, пожертвував нею, щоб розправитися з Юлею. Це доводить напругу емоцій в українській війні нагорі. «У нас серйозні сумніві з приводу того, чи були взагалі чогось варті прозахідні виступи Ющенка, - каже мій американський знайомий. – У будь-якому разі, тепер ми маємо на Ющенка дійсно невеликий вплив, хоч росіяни і думають, що він – наша маріонетка».
Гірше те, що, як стверджують американські експерти, в Україні – а також в оточенні Ющенка – дедалі більше поширюються впливи таємничої компанії «РосУкрЕнерго», за посередництва якої вже більше двох років поставляється російський газ на Дніпро. Вона на 50% належить російському «Газпрому» і на 50% дивним бізнесменам з України. Плітки про те, що Ющенко може мати з ними щось спільне, ходять у Києві вже давно, хоча ніхто ніколи не міг надати серйозних доказів для цього. «У нас дедалі більше опосередкованих свідчень, що «РосУкрЕнерго» все більше крутить українською політикою. Табір Юлі Тимошенко не має з нею таких близьких контактів, як президентський блок, хоч Юля теж не свята», - запевняє мій американський співрозмовник.
Про подробиці він не хоче говорити. Тож немає підстав для того, щоб визначити, наскільки це правда, а наскільки – чутки. Але такі самі закиди колись адресувалися команді Леоніда Кучми. Кілька років тому здавалося неправдоподібним, що хтось міг би звинуватити Президента Ющенка у будь-яких закулісних переговорах і оборудках із російським газом чи брудних зв’язки з бізнесом.
Прямо як за Кучми?
Важко сказати, як і коли закінчиться українська криза. Якщо Президентові Ющенку вдасться наполягти на своєму та організувати вибори – а мої київські знайомі стверджують, що він налаштований рішуче як ніколи – після них скоріше за все буде створено коаліцію президентської «Нашої України» (якщо вона пройде до парламенту) із проросійською Партією регіонів Віктора Януковича, а Юлія Тимошенко опиниться в опозиції. Така коаліція формується потихеньку вже кілька місяців, але Ющенко не міг оголосити про це відкрито, бо тоді він втратив би рештки підтримки серед прихильників помаранчевого табору. Тепер Президент навіть не хоче вдавати, що думає про відбудову єдності помаранчевого табору. Тут ідеться тільки про атаку на Юлю.
Політика на Дніпрі – це знову закулісні ігри, спектакль за лаштунками, прямо як в часи Леоніда Кучми. Різниця тільки в тому, що немає репресій, панує плюралізм, свобода слова і в тому, що всі сторони конфлікту мають доступ до ЗМІ. Це, звісно, багато в порівнянні із сусідньою Росією чи Білоруссю. Але зовсім мало, порівняно з очікуваннями, які були у людей чотири роки тому, коли здавалося, що після перемоги Помаранчевої революції українська демократія має вже тільки великі перспективи.
«Справа членства України в НАТО буде, напевно, заморожена років на п’ять, поки в країні не з’явиться нова політична конфігурація, - каже знайомий американець. – Що стосується економіки, то якщо у найближчі п’ять років Україна матиме більше 3% економічного зростання щороку, то ситуація якось стабілізується. Якщо ні, то економічно її поглине Росія».
Болісний прогноз, але принаймні реальний – без гарненької обгортки, як у американців. Не можу не згадати ще одного видатного українсько-російського журналіста, який походить із Києва – Віталія Портникова – він переконував мене одразу після подій на київському Майдані: «От побачиш – це закінчиться великим фіаско. Я знаю наших політиків. Вони інакше просто не вміють».
Колись жартівливо я спитав у професора В’ячеслава Брюховецького – колишнього ректора «Києво-Могилянської академії», найкращого гуманітарного вишу в Києві – коли Україна врешті буде нормальною. «Коли Президентом стане випускник нашої Академії», - відповів він абсолютно серйозно. У цьому році Академія святкувала 15-річчя із часів свого відродження. Її перші випускники зараз мають десь тридцять із гаком років. Тож на президента з Могилянки треба почекати ще принаймні кілька років.
Опубліковано 28/10/2008 13:24